Татьяна Иващенко драматург (ivaschenkodrama) wrote,
Татьяна Иващенко драматург
ivaschenkodrama

"Я СТІЛЬКИ РАЗІВ СТУКАЛА, ЩО ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЯ..."



ТЕТЯНА ІВАЩЕНКО:«Я СТІЛЬКИ РАЗІВ СТУКАЛА, ЩО ДВЕРІ ВІДЧИНИЛИСЯ...»

Фах драматурга Тетяна Іващенко підсвідомо обрала ще в дитинстві, коли збиралися у дворі з подругами й грали імпровізовані сцени з ляльками. Тані подобалось промовляти репліки за кількох героїв.
Над словами довго не замислювалась — вони народжувалися спонтанно. Коли в неї запитували, ким хоче бути, не могла відповісти однозначно, тому що бачила себе водночас у професіях актриси, режисера, драматурга, сценариста. Спільним було лише те, що всі вони були пов’язані з театром і кіно. Та коли настав час вибору, життя розставило всі крапки над «і». Мрії про акторство й режисуру розвіялися, а драматургія стала реальністю.

Нині п’єси Тетяни Іващенко — «Таїна буття», «Замовляю любов», «Втеча з реальності», «Мне тесно в имени своем», «Як вийти заміж?», «Empty trash (Спалюємо сміття)» — йдуть у театрах Києва, Луганська, інших міст України. Вони збирають повні зали і спростовують міф про відсутність якісної сучасної драматургії.
— Пані Тетяно, яким був Ваш шлях у драматургію?
— Спеціальної освіти я не здобула. Завжди писала спочатку для себе, в шухляду, а потім для публіки. Першу п’єсу — «Шукаю себе» написала у 14-річному віці. Її хотів поставити київський театр «РАБІС» (його художнім керівником був Альфред Шестопалов). Однак той намір не здійснився. Інсценізація твору — річ складна. Навіть якщо п’єса подобається багатьом людям, це не означає, що вона буде поставлена. Потрібен щасливий збіг обставин. Театр — це виробництво. Беручи твір до репертуару, там мають бути впевнені, що не програють.
— Театри нині бояться ставити сучасну драматургію, воліючи її не помічати. Чому?
— Найперше тому, що бояться ризикувати: раптом глядач не піде, вони не отримають прибутку. А класика перевірена часом. Навіть Костянтин Райкін зізнався в одному інтерв’ю, що не запрошує до театру «Сатирикон» невідомих акторів, режисерів, а тим більше драматургів. Отже, це не лише українська тенденція. Проте Москва все ж таки має спеціальний театр — «Школа сучасної п’єси» під керівництвом Йосипа Райхельгауза.
— Ви частіше шукаєте театри чи вони Вас?
— Мені, напевно, щастить. Я стільки разів стукала в двері, що вони для мене відчинилися. Мені таланить і в тому, що протягом багатьох років, працюючи над п’єсою, знаю, для кого пишу. Маю на увазі конкретний театр і акторів.
— Чи може драматург чогось досягти лише силою таланту?
— Гадаю, що може. На все Божа воля. Є такі щасливчики, яким двері відчиняють з першої спроби. Я пройшла складний шлях.
— І все ж Ваша зірка засвітилася...
— Звичайно. Працювати з такими акторами, як Тетяна Стебловська, Володимир Кузнецов, Лариса Трояновська, Олександр Галафутник, Олександр Безсмертний, Андрій Курган — велика насолода. Всі вони справжні майстри сцени й чудові люди, я вважаю їх своєю командою.
— Я саме хотіла спитати, чи є у Вас улюблені актори.
— Мої улюблені актори — ті, з якими співпрацюю. Це нормально. Не любити їх неможливо, тому й пишу для них.
— Чи є актори (з тих, котрі ще не грали у Ваших п’єсах), з якими мрієте попрацювати?
— Мабуть, немає.
— Невже всі мрії здійснилися?
— Я не можу так сказати. За вдачею я людина вірна, з постійними вподобаннями. Але ж, звісно, якби на моєму обрії з’явилися ще якісь талановиті актори, я б їх теж полюбила. Наприклад, коли приїздила до Луганська, де ставили дві моїх п’єси, актори, котрі в них грали, стали мені рідними. В принципі, вже з роками так складається, що у виставах за моїми п’єсами працюють актори трьох київських театрів — Молодого, Українського малого драматичного і Театру на Подолі. Не шукаю інших виконавців тому, що мої ще не до кінця розкрилися. Зокрема, у актриси Молодого театру, народної артистки України Тетяни Стебловської величезний творчий потенціал. Колись у приватній розмові я висловила побажання створити виставу про Лілю Брік і Володимира Маяковського. Але це має бути моновистава (поет буде відсутній на сцені). Єдина героїня — Ліля Брік. Роки спливають, а інтерес до її постаті не згасає. Ніхто й досі не розгадав, чим ця жінка так зачаровувала чоловіків. Невичерпні творчі можливості має й актриса Театру на Подолі Лариса Трояновська. Вона однаково блискуче може зіграти і тьотю Мотю в комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло», і Айседору Дункан у моїй п’єсі «Мне тесно в имени своем». Те саме можу сказати й про багатьох інших.
— Пані Тетяно, героями Ваших п’єс поряд із простими людьми виступають й визначні особистості. Приміром, у «Таїні буття» на наших очах вимальовується картина непростих родинних стосунків Івана Франка та Ольги Хоружинської. А у виставі «Мне тесно в имени своем» театру «Сузір’я» на кону розгортається «гіркий роман» Сергія Єсеніна та Айседори Дункан. Чим відрізняється робота над образами відомих людей?
— Насамперед тим, що про них доводиться багато читати. А характер і доля звичайної людини може народитися з уяви.
— Чи важко писати про овіяних легендами?
— Неважко, якщо відчувати їх, а мені це вдається. «Жить без любви — безрадостно и скучно»,— каже у виставі Айседора Дункан, і люди впевнені, що я її цитую. Чимало фраз Єсеніна і Франка теж сприймають як цитати. А це — мої фрази й думки, які ґрунтуються на матеріалі, котрий я крізь себе пропустила й дійшла висновку, що персонажі могли так сказати.
— Сюжети Ваших творів є близькими й актуальними для більшості глядачів. Як вони з’являються?
— На відміну від інших драматургів, які хочуть писати про те, що хвилює їх, моя праця побудована на спілкуванні з великою кількістю людей. Вони мені розповідають свої долі, діляться думками, бажаннями. Підказують певну тему. Дівчата часто спонукають написати про кохання зі щасливим фіналом. Кажуть, що у житті їм цього бракує, тому так хочеться прийти до театру й побачити кохання — світле, чисте, без присмаку іронії. А я собі в голові-комп’ютері прокручую почуті історії та пропозиції, намагаючись зрозуміти, що найбільше хвилює людей, що вони хочуть подивитися на сцені. До того ж, постійно переглядаю кожну виставу за своєю п’єсою. У той момент, коли зал спілкується з акторами, душі людей відкриваються. Тоді з облич і реакцій публіки зчитується певна інформація, яка стає мені в пригоді.
— Більшість Ваших п’єс реалістичні, а ось нова «Empty trash» («Спалюємо сміття») — абсурдистська. Хоча сюжет також є зрозумілим і впізнаваним: психолог, намагаючись допомогти пацієнтам, кожен із яких чимось обділений, пропонує їм пограти в рольові ігри. У них люди мають набути рис, яких не вистачає їм у житті. Та врешті... все залишається по-старому. Чи не здається Вам, пані Тетяно, що у постановці «Спалюємо сміття» на сцені Молодого театру аж надто захопилися трюками. Це трохи заважає розумінню ідеї твору?
— Ми навмисне вигадали таку форму подавання матеріалу, аби вистава не стала надміру нудною й моралізаторською. Зважили й на те, що сучасний глядач, особливо молодь, звик до кліпового мислення. Втім, припускаю, що можуть бути якісь труднощі сприйняття. В такому разі я б порадила подивитися п’єсу ще раз — тоді все обов’язково стане на свої місця. Вдячна долі, що в цій постановці збулася моя давня мрія про співпрацю з геніальним (кажу без перебільшення) режисером Юрієм Одиноким. Він нібито нічого надприродного не робив, але своїм талантом «заразив» усіх нас, починаючи з мене. Ми всі — й драматург, і актори — відкрили в собі щось таке, про що раніше не здогадувались. Юрій Одинокий вміє сміятися й плакати над текстом. Рідко можна побачити режисера, котрий скаже в очі авторові: «Тут у тебе написано чудово, а в цьому місці треба переробити». Цей режисер не боїться бути собою: може і похвалити, і покритикувати, але ніколи нікого не принижує.
— Пані Тетяно, сьогодення вважають несприятливим часом для творчості. Чи не шкодуєте, що живете в епоху змін?
— Радянський час асоціюється у мене з тяжкою задухою. Зараз важко — треба заробляти гроші, дбати про свій день. Однак є дихання свободи. Наш час дає людині шанс зберегти душу, морально вистояти, вирішити, що для неї найважливіше — компроміс чи якісь внутрішні переконання. Ми маємо право вибору. Якщо надто чогось прагнеш і докладаєш зусиль, життя обов’язково піде назустріч. Наш час не гірший за інші, я його сприймаю як щастя. З жахом думаю про те, як жила б, якби радянська епоха тривала. Тоді я теж писала п’єси, намагалася «копатися» в соціумі, але це було нецікаво. Нещодавно переглянула свою п’єсу тих часів «Місто на ім’я Радість». Тепер вона мертва.
— Ваші нинішні твори, мабуть, будуть довготривалішими.
— Гадаю, що так. Адже вони — про життя людей, а не лише про соціальні проблеми. Говорю в них про стосунки чоловіка та жінки, любов і ненависть, справедливість і брехню, про моральний вибір людини. А це — вічні теми.



Розмову вела Тетяна КРОП

"Демократична Україна", всеукраїнська громадсько-політична газета:

134 (23676) 02\11\2007
Tags: "Я стільки разів стукала, Тетяна Кроп, газета "Демократична Україна", що двері відчинилися..."
Subscribe

Comments for this post were disabled by the author