Татьяна Иващенко драматург (ivaschenkodrama) wrote,
Татьяна Иващенко драматург
ivaschenkodrama

ЖУРНАЛ "УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР" №3 2012

шкондина

http://presspoint.ua/read/7330?

http://issuu.com/culture.ua/docs/___3_2012_web?mode=window&viewMode=singlePage&printButtonEnabled=false&backgroundColor=%23222222







Параскева - Алла Шкондіна, вагітна - Катерина Король.




Сцена з вистави "Елегія STYKS".

У 1947 році польська ріка Вісла для українців західних земель стала образним, та й реальним символом зловісного підземного Стікса, тому що сотнями тисяч людей примусове переселення на польські землі в результаті акції «Вісла» видалося переходом на той бік життя. Ідея створення сценічного твору про трагічні події належить Лесі Ратинській – президенту Благодійного фонду ім. І.Франка «Посвіт». За романом «Останні історії» польської письменниці Ольги Токарчук драматург Тетяна Іващенко та режисер Олександр Король створили пєсу «Елегія Стікс», яка знайшла втілення на сцені Львівського обласного музично-драматичного театру ім. Ю. Дрогобича в Дрогобичі.



Режисер вистави «Елегія Стікс» Олександр Король (він же автор музичного оформлення) зумів із конкретного історичного факту про події 1947 року, коли з кількох західних областей було депортовано тисячі українців, зробити художнє узагальнення, сценічну притчу про долю людини на цій землі взагалі.

Потрібну й точну атмосферу оповіді створює сценографічне оформлення (Юлія Гнатенко), сповнене метафор, виразних візуальних образів та символів, головний з яких – товарний вагон, зроблений майже в натуральну величину. Він, розташований по центру в глибині сцени, є основним елементом художнього оформлення, має багато емоційних значень як образ. Це відправна точка шляху учасників сумної оповіді; номер цього вагону символічний – 28.04.47 – дата початку акції «Вісла». За ним весь простір сцени займає задник з кривавими відблисками світла, вогняною перспективою залізниці, якою мчали ці товарні вагони далі й далі від батьківщини…Ліворуч ще одна виразна деталь, символ колишнього щастя для будь-якої людини – дитяча гойдалка, до якої будуть звертатися герої вистави, намагаючись повернути спогади. Вона кріпиться на металевих риштуваннях з обовязковими атрибутами тих часів – гучномовцем, з якого лунатимуть накази влади, та іконою під вишитим рушником. Цього разу це лик Параскеви Пятниці, тезки головної героїні. Праворуч – подоба домашньої етажерки, де на поличках патефон та рамка з родинними світлинами, а ще – стілець. Ось і все, що залишилось на цьому березі ріки Стікс – сімейний затишок, щасливе життя, любов та спокій, спогади…

Та чується звук потяга, що ось-ось рушає, задимів він парами, і виходить на свою територію Перевізник Харон (Петро Ланін) З вічною подругою Смертю (Маряна Калинюк), розкриває над усім свій чорний парасоль.

Зачин драматичної оповіді – вірш Б.-І. Антонича у виконанні Тетяни Мельник (Божевільна) про людський хаос, що охопів землю, опосередковано він дає старт усій виставі. Поезії звучатимуть протягом дії, логічно вплітаючись у сюжет, своєрідно коментуючи його. Ці поетичні відступи наче на мить зупиняють хід подій, дозволяють уникнути зайвого побутовизму, дають вдихнути ковток свіжого повітря і повертають глядачів до світлої емоції, чистого почуття душі – нагадують про поетичну українську сутність. Також на ній наголосять і українські пісні – перлини народної творчості, які на найвищому рівні акторської майстерності виконують Ярослав Дзендзерович, Володимир Левицький, Юрій Федчук, Микола Дідик. Мученики у білих полотняних сорочках виглядають як люди перед останньою смертною годиною. З гуркотом зачиняються двері вагона, поглинаючи у своїй пащі приречені постаті. Воїни світла!

Із загального хору голосів виокремлюється голос Параскеви (Алла Шкондіна), яка веде у своєму соло основну розповідь. Героїня наче відмотує події життя у своїй уяві назад, бажаючи озирнутися, і може прожити життя ще раз. Щасливіше? Дія виглядає певною моно виставою Алли Шкондіної, адже спогад її героїні – той стрижень, на який нанизуються всі події. Сцена останньої зустрічі Її (Наталія Криськів) та Його (Олександр Латишев) нагадує Параскеві, певно, її молодість. Лірична задушевність , закоханість молодих людей не здатні пересилити тривогу перед тим, що насувається. Вони відчувають невідворотність подій, і обіцянки чекати один одного тануть та у галасі польських наказів з гучномовця.

Сцена родини, в якій назріває так званий конфлікт поколінь. Зажурена Мати (Любов Смирнова) хоче запобігти сварці ображеного Батька (Адам Цибульський) непокірного Сина (Іван Герасимчук). Синові не дорога рідна земля, він хоче виїхати куди-небудь, хоч у Канаду, в пошуках кращої долі. І на доводи Батька про необхідність памятати могили пращурів, відповідає несподівано актуально: «Україна хліборобная, чом ти стала така голодная?»…І знову суперечку родини перериває голос наказу. Мовчазний Харон чекає, доки на сходинки вагона з валізами, що він їм дав, піднімуться і син, і Мати, і Батько.

Взагалі, валіза – ще одна метафора вистави, яка використовується асто і вигадливо. Ось Параскева-Шконліна розкриває стареньку пошарпану валізу і, роздивившись світлину свого померлого чоловіка, кидає її на дно, наче прощаючись. А потім ще й засипає пшеницею зі склянки, в якій стояла родинна свічка-громовиця. Повільно сипляться у відблисках світла зерна пшениці з руки, покриваючи собою спогади про все хороше й погане. І закриває жінка валізу, наче віком накриває труну минулого життя. Алла Шкондіна освоює увесь простір сцени, вона не знаходить собі місця, як поранений звір припадає до землі, злітає по дощечці у двері вагона. Вона мов шукає у совїх спогадах всі місця, в яких колись щось переживала. Розповідь  Параскеви-Шкондіної схожа на негучний гімн рідні землі. В ній – образно, лірично, із сердечними подробицями йдеться про тихі радощі життя з чоловіком та донькою, про заміс тіста на паску, про спів односельців у церкві, про те, як і сама підспівувала їм тоненьким голоском. А пісні (аранжування Микола Михаць) пронизують тканину вистави так природно, як були вони обовязковими й традиційними в житті українців. І звмирало серце, коли линуло: «Чуєш, брате мій, товаришу мій…», «Ой, верше, мій     верше, мій зелений верше…», «Ой, горе тій чайці!»… Часи минулого і теперішнього двояться й накладаються дин на одного, проявляючи свою істинну правду. Амплітуда голосу Алли Шкондіної – на високому градусі емоцій, розповідь напружена, на контрасті, то зривається на високі ноти, то сягає оксамитових низів. Треба миттєво переходити від  спокійно-оповідального тону до розпачливо-відвертого. Пластичний малюнок ролі Параскеви насичений кольорами переживань, руки актриси здіймаються вгору, обнімають плечі, то складаються так, що постать нагадує позу Богородиці. Надзвичайно емоційно вирішена кульмінаційна сцена зваблення кегебіста в надії на звільнення родини від виселення. Параскева-Шконліна, взявшись руками за мотузки гойдалки, падала на коліна, фігура виглядала розпяттям. Так вона ніби вбивала в собі чистоту і дитинність. Наче в лихоманці параскева-Шконліна розповідала про те, як віддавалася ворогові. Піком ставав відвертий пластичний етюд на стільці посеред сцени, що імітував сцену кохання, де Параскева поставала жертвою свого тіла, своїх бажань. Перед глядачем була жінка, яка пройшла усіма колами пекла. Простір сцени наповнювався відчуттям драми цілої нації й кожної окремої людини.

Не менш цікаве пластичне вирішення образів Харона і смерті (хореографія – Сергій Дмитрієв). Їхні чуттєві танці, ніби пристрасне змагання у власній винахідливості зваблення і підступності. Твнок інколи схожий на акробатичний номер, що більш зловісний, то більш невідворотний для тих, кому він демонструється.

Красномовні і живописні мізансцени, в яких наче на картинах застигали групи акторів, створюючи щоразу потрібний емоційний посил, підтримувалась відчуттям акторського ансамблю. Все було вибудовано режисером злагоджено й переконливо, ефект гармонії перетину музики, поезії, довершеного прозового слова вражав образною точністю.

Фінальна сцена сягає висоти звучання трагедії. Олександр Король її вирішенням підняв виставу «Елегія Стікс» на рівень притчі і вивів за рамки конкретної  історії про депортацію українців у 1947 році. У вагоні помирає Вагітна (Катерина Король). Її виносять, кладуть на зіставлені одна до одної валізи, кожний персонаж підкладає свою. Застигають скульптурною групою скорботи над нею, могутньо звучить моцартівський Реквієм. Смерть-Калюнюк обходить завмерлих людей, торкаючись рукою кожного, і Харон-Ланін  укотре розкриває свій чорний парасоль. Розгоряється кривавий задник, Перевізник забирає усіх у червоне гирло вагона, двері якого – у вічність. Коло замкнулося. Харон і смерть розпочинали виставу, вони її і завершують по той бік буття. Йдучи туди, кожен з героїв без жалю витягує свою валізу з-під мертвої жінки. Вона залишається лежати просто на підлозі, безсила під владою часу. Чи не йдеться тут про сенс існування людини на цьому світі? Валізи, в яких усе набуте й нажите, «витягується» з-під нас в останню мить як непотрібне й дрібне. І тоді залишається гола людина на голій землі. І найцінніше те, що не відібрати у неї – її душа, яка срібно бринить всередині, але ж буває, що вона не промовляє, мовчить… Думаймо про те, залишиться у нас, коли валізи з прожитим життям забере невблаганний Харон на цьому березі Стікса…


Tags: "Елегія STYKS", Алла Підлужна, Алла Шкондіна, Львівський академічний обласний музично-, Олександр Король, журнал "Український театр"
Subscribe

Comments for this post were disabled by the author